— А що, ви з лісу?
— З лісу.
Парубки проходили попри залубеньки, кланяючися. Залубеньки стояли на місці. Коні форкали і перебирали ногами, бажаючи бігти до стайні. Панич мовчав, немов надумувався. Він очевидно хотів щось сказати парубкам і для того, побачивши їх здалека і почувши їх голоси, велів зупинити коні. Та тепер, побачивши серед юрби Осипа, завагувався. Далі переміг себе. Коли вже парубки всі минули його, він гукнув їм вдогін:
— А слухайте, хлопці! Приходіть нині! Розумієте, нині, не завтра. По вечері приходіть зараз. Маю вам щось цікавого сказати.
Парубки йшли далі. Ані один голос не відгукнувся на паничеві слова. Швидко вони війшли в село і почали розходитися по хатах, а панич з Грицем завернули в бокову вулицю, що понад потік вела просто до двору. Не доїздячи до двору, панич післав Гриця до старої Митрихи з наказом, щоби зараз лагодила вечерю для парубків, а сам узяв поводи і, цмокнувши на коней, в'їхав на подвір'я.
— Таточку, повстання буде! — скрикнув Нікодим не дуже то голосно і не дуже то радісно, входячи до батькового покою.
— Маєш бабо редути! — буркнув старий пан. — А коли?
— Вісімнадцятого лютого.
— Що, що, що? Вісімнад-ця-того…
