Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/425

Цю сторінку схвалено

— Шкода, що в таку небезпечну справу вдається.

— Може-би його остерегти?

— Але, гадаєш, що то на що придасться? Вже, як він собі раз узяв щось на гадку, то й головою наложить, а свойого не попустить.

Осип перервав цю розмову.

— А де ті ваші сходини бувають?

— У старої фірманки[1], у Митрихи.

— У глухої?

— У неї самої.

— А коли мають бути найближчі сходини?

— Та панич казав завтра, в неділю.

— Добре. Не йдіть же ж ви ніхто, я піду сам.

В часі тої розмови парубки минули ліс і вийшли на поле. Перед ними внизу лежало село, повите сутінком: тільки де-де крізь пітьму прорізувалися криваві іскорки — це світло з сільських хат. Лісова стежка, збігаючи вниз перед самим селом, доходила до дороги, що злучувала село з дальшим світом і йшла до Лютовиск. У тім місці, де стежка виходила на дорогу, стояли панські залубеньки, запряжені парою гнідих. Віжки держав Гриць, а в залубеньках обтулений важкою медвежою шубою сидів панич Нікодим. Тільки його лице з довгими негостреними вусами виднілося з-посеред м'якого медвежого пуху.

— Добрий вечір, хлопці! — гукнув панич.

— Доброго здоров'я паничеві! — відповіли парубки.

 
  1. Фірманка — жінка візникова.