Звільна почали рубачі з гущавини, з ярів і дебрів стягатися купками на „шлябант“, при котрому стояв лісничий. Він держав у руці „квитаруш“, записав кожного, скільки хто нарубав, а на другій половинці картки виписував йому квиток, віддирав його й давав рубачеві. Рубачів було кількадесят, то воно тяглося досить довго, поки всі отримали квитки. Ті, що мали квитки, не відходили, а чекали, поки всі будуть готові. Ліс був досить далеко від села і одинцем іти, а ще й смерком — неприємно. Ліпше купою.
Упоравши рубачів, лісничий пішов до своєї лісничівки. Надзорців не було ніяких, бо це не була панщина, а платна робота. Рубачі — самі парубки, довгою, гамірливою купою рушили до села.
— Хлопці, — відізвався Осип, обертаючися до всіх, — та розповіжте бо, що це у вас за вечерниці з паничем? Одного, другого питаю, та вони щось мені бовкнуть та й утікають. Ну бо, скажіть по щирості!
— Коли бо нам панич гостро заказав не говорити нікому, поки час настане на те.
— Ей, хлопці! Вже з того видно, що воно щось не добром пахне!
Деякі парубки зацукалися.
— Та справді, що воно таке і до чого? Панич говорить багато і не договорює.
— Ну, що ж він вам говорить? — допитував Осип.
— Та що говорить, — нерадо відповів один парубок. — Говорить, що нам кривда, що нас податки тиснуть, що в рекрути
