Гайдуки стояли коло Гната і не знали що робити.
— Беріть його! Кладіть! — кричав пан.
— Геть від нього! Пане, опам'ятайтеся! Досить того збиткування! — гомоніли люди. — Досить, бо буде лихо!
Гнат бачив, що в його сусідів зачинали в очах грати злі іскри, що кулаки стискалися, а погляди зверталися на купу ломаччя, що лежала під парканом. Ще хвиля, і могло прийти до нещастя.
— Люди добрі, крикнув він. — Заспокійтеся! Нехай цей ворог збиткується наді мною! Будьте свідками! Я вам говорю, що вже недовго його панування! Але ви будьте спокійні, це накликайте ще більшої біди на село!
— Заткайте йому рота! Кладіть його! — кричав пан, і серед гробової мовчанки розпочалася огидлива сцена панського самосуду над безпомічним підданим. Гната били до схочу; пан не мав охоти числити, а фукаючи і спльовуючи, ходив по подвір'ю. Вкінці, коли крик старого перемінився на глухе стогнання й крізь полотно почала бризкати кров, він крикнув:
— Досить!
Гната підвели. Він стогнав.
— Щоб ти знав на другий раз, як говорити з паном! — крикнув пан Пшестшельський. — Марш усі додому!
І ще раз плюнувши, він пішов до двору.
У лісі також скінчилася робота. Лісничий дав знак трубкою, що час перестати.
