ний! Я сама не раз не можу пізнати його. От і з тим Грицем Тимковим, як уперед не любилися, а тепер Осип сам пішов до нього, перепросився з ним.
— Так? Ну, то дуже мене це тішить. Видиш, як ти мене проклинала тоді, як я віддав його до війська, а тепер сама бачиш, що це вийшло йому на добро. Що було би з нього тут у селі? Шибеник, дармоїд, кримінальник. А тепер може з нього вийти порядний чоловік.
— Та дай Боже ясному панові здоров'я! — кланяючися, мовила Кострубиха, не знаючи що іншого сказати на цю моральну проповідь. А коли пан не говорив нічого більше, вона поцілувала його в руку і пішла.
Майже рівночасно з жінками перестали стукати й молотники. Та вони не виходили ще зараз. Треба було повитрясати приколотки, поскладати їх на купу, попідмітати вимолочене зерно, повиносити трину[1] до половника. Все те робилося якось мляво, неохоче, мовчки, немов ті люди бажали проволікти час. Не видно було ані сліду тої радости, яка звичайно являється в чоловіка при закінченню тижневої роботи.
— Ану, живо один з другим! Рушайтеся! Рушайтеся! — покрикали панські доглядачі.
Ще кілька міхів чистого зерна перенесено з току до шпіхліра, зв'язано кілька околотів соломи, постелено в стайнях і поприпинано худобу, напоєно телят, насипано свиням посліду в коритця, на-
