— Певно пішли до Тимкового, Гриця кликати, — додала друга.
— Пощо йому Гриця?
— Та видно хочуть десь їхати по обіді. Рано веліли фірманові[1] зладити залубеньки[2].
Пан запер двері й знову пустився ходити по покою.
— І куди він хоче їхати по такій заметі? А тут не нині то завтра жди нової сніговійниці. Чую це добре, ревматизм так і ходить по костях. Я певнісінький, що він до Сянока збирається. Ну, та зрештою нехай їде. Може там збереться яке товариство, піде забава, панни будуть… ану ж може котра й причарує його.
В тій хвилі надійшов панич. Це був так само високий і статний мужчина, як і його батько, осмалений вітром, синьоокий, з довгими, по-уланськи закрученими вусами. Подовгасте, сильно костисте лице свідчило про енергійну вдачу і сильну волю, а сині очі надавали цьому лицю виразу якоїсь ідейности й замилування до мрій та фантазій. Він був убраний по-господарськи але чисто, в «польських» чоботях з високими, густо поморщеними халявами, в штанях із грубого, сірого сукна, в короткім вище колін кожушку без ковніра. Боброву шапку з кляпами на вуха зняв при вході до покою, а потім поклав на комоді.
— Добрий день татові! — промовив м'яким та звучним голосом.
