Цю сторінку схвалено
РІПНИК.
I.
— Іване, Іваночку, соколе мій дорогий!
— Чого хочеш?
— Та бо ти такий тепер гострий, непривітний якийсь…
— Говори, чого потребуєш?
Осінній вітер шумів і свистів по вузьких вуличках Борислава і розмітував мокру глину, свіжо за дня видобуту з ям. Ніч була темна.
— Ну, доки тут буду чекати на твою бесіду? Говори, чого викликала мене сюди на вулицю в такий вітер?
— Я хотіла поговорити з тобою так… як давніше бувало… знаєш, у селі.
— Отто! Знайшла час і місце! Говори швидше, чого тобі треба! Не бачиш, я весь промерз.
— Бачу, бачу! — Її голос дрижав і вся вона промерзла далеко гірше від Івана. — Іване, ти, бачу, вже не любиш мене… бодай не так, як давніше.
— Га, га, га! По чім так міркуєш?
— А та Ганка круглолиця… Ти з нею що вечір водишся…
