від вітру стогнав, немов велетень конаючи в страшних муках, що в мороз тріщав та стріляв, мов ворожий табір, а в бурю ревів, свистів та вив, засипаючи безмірними туманами снігу маленьке, вбоге село, там, у долині, над потоком.
Серед села на горбику стояв панський двір, дерев'яний, із ґанком, чисто вибілений і обведений високим парканом. У тім дворі жив дідич села, пан Пшестшельський, старий удовець із сином одинаком Нікодимом, парубком 28 літ, що скінчивши в Перемишлі ґімназію від десятьох літ покинув школу й жив при батькові, помагаючи йому завідувати господарством, а властиво проводячи найбільше часу на польованню і поїздках по дальших і ближчих сусідах, свояках й знайомих. Пан дідич Пшестшельський, 70-літній, крепко збудований і здоровий шляхтич старої дати, провадив господарство сам і навіть не позволяв синові надто багато втручатися до нього, так що цей мав багато вільного часу і міг займатися „політикою“. Ще в гімназії він гаряче перейнявся був ліберальними, демократичними польськими ідеями, що ширив у Перемишлі кружок Дмитрасиновича, а покинувши школу, не переставав цікавитися пропагандою, кілька разів гостив у себе революційних емісарів, що ходили по краю, щороку їздив на пару неділь до Львова, щоби погуляти на балях і розвідати, як стоїть справа відбудовання вітчини, і в останніх часах пробував навіть сам пропагувати ті думки не тільки серед околишної шляхти, але також між се-
