— Ну, так то добре! — мовив намісник. — Гратулюю тобі заручини й прийми від мене оце!
І намісник подав йому срібну табакерку, повну дукатів.
— Це на нове господарство. А зараз по шлюбі одержиш декрет номінаційний на рахункового офіціала з платою 50 ринських місячно. І зараз по шлюбі прийди до присяги. А пенсія числиться тобі відзавтра; завтра починається й служба.
Намісник махнув рукою — авдієнція була скінчена.
Отой час від заручин до шлюбу був певно найщасливішим часом у життю Калиновича. Все його тішило: і надія мати молоду, таку гарну, таку скромну жіночку, і так несподівано одержана, така корисна і висока, в порівнанню з давнішою, посада, і нова служба в бюрі, де його шанували, знаючи, що він у ласці в намісника і що намісник сам обдарував його. Та по шлюбі швидко все змінилося.
Властиво не все. Службові відносини Калиновича були добрі, намісник був задоволений з його роботи і хвалив його точність та пильність. Але дома все пішло погано. Незабаром по шлюбі показалося, що Мільця ані не думала плакати та тужити за ним, що всю ту історію вплескала графиня, якій доконче захотілося віддати її за нього замуж і позубутися її з дому. Подружжя було зовсім не добірне, і Мільця швидко дала Калиновичу до пізнання, що він не милий, осоружний їй. Правда, вона тягла супруже
