столу. Графиня заставила Калиновича розповісти ще раз при панні історію пам'ятного дня 1 падолиста, і Калинович чув, що цим разом оповідав цікавіше, ніж перед місяцем, декуди навіть з гумором, так що на лицях обох дам показувався легенький усміх.
— А я пана давно знаю з оповідань небіжчика татка, — промовила панна Емілія. — Дуже часто говорив мені про свойого бюрового товариша. „Одинока щира і чесна душа в нашім бюрі“, так мовляв він звичайно, «лише шкода, що такий забитий шварцґельбер».
— Так, ваш покійний татко часто докоряв мені шварцґельберством, хоча признаюся по щирості, я ніколи не розумів гаразд, чим тут я заслужив на докори. Я чоловік простий, не вчений, і не очитаний. Знаю свою бюрову роботу, яка мене годує, і свою присягу, яка мені велить робити точно й чесно. Та й годі. Але це не значить, щоб я поза цими межами не міг розуміти справедливих жадань чи то польського, чи руського, чи якого іншого народу.
— Pas mal dit![1] — мовила графиня, хитнувши головою.
— Я часто просила татка, щоб запросив коли до нас до дому того закостенілого шварцґельбера, — мовила далі панна, — але таточко не хотів. Він і не знав…
- ↑ Не погано говорить.