вискочила з якоїсь криївки, крикнула «таточку» і зараз упала вниз. Я бачив, як на неї звалився повіз, а що в тій хвилі перестали стріляти, я вирвався зі свого кута, вихопив її з розвалин і поніс, сам не знаю куди.
Графиня зморщила чоло і гляділа на нього гостро.
— То ви все не з патріотизму?
— Ні, ясновельможна пані, не можу того сказати. Я не мішався ніколи в політику.
Графиня всміхнулася якось квасно.
— Хіба ж це політика? Боротьба за найсвятіші ідеали, за вітчину…
— Ясновельможна пані, я австрійський урядник, а з роду русин…
— Ah! Comment il est mal elevé![1] — скрикнула графиня з виразом великого розчаровання не то сама до себе, не то до Яна, що стояв за її кріслом, а по хвилі додала знудженим голосом:
— Ну, добре, можете собі йти. Дівчиною я займуся. На всякий випадок, коли ви були знайомі з її батьком, то дайте Янові свою адресу. Може вона захоче побачитися з вами. Adieu![2]
І графиня встала, гордо подала йому два пальці, які він поцілував з низьким поклоном, і вийшла, шелестячи сукнею.
Минув місяць від того часу. Ратуш згорів і з ним усі папери державної бухгалтерії. Калинович пробував на недобровільнім урльопі[3] і нудився страшенно.
