В тій хвилі Калинович застогнав і відкрив очі.
— Де я? Що це зо мною? — запитав він, озираючися довкола.
— Між добрими людьми, — мовив Ян. — Не бійтеся нічого, все буде добре.
Калинович сів на долівці і озирався довкола з зачудованням. В його голові шуміло, спомини недавно пережитого ще не ожили.
— Де я? Хто ви? — запитав він, знов вдивляючися в Яна.
— Ви в домі пані графині М.. Я впустив вас, як ви тікали…
— Ах! Так! А де ж та дівчина, що я ніс її?
— На горі, у пані графині.
— То вона не вбита?
— Здається, ні. Пані графиня тверезить її.
— А вже не стріляють?
— Ні, вже втихло.
— А не будуть шукати за нами?
— Були вже тут. Надіюся, що не прийдуть більше.
— Були тут? Бачили мене?
— Бачили. Та ви не бійтеся нічого. Ваш мундур, ваші руки замазані чорнилом, а не порохом, переконали їх, що ви не повстанець.
— Господи, Тобі слава! — зітхнув Калинович.
— Значить, тепер можу йти додому?
— Я не радив би вам. Тепер іще не зовсім безпечно.
