в найстрашнішім виді. Та на превелике диво йому самому, цей вид не зробив на нього такого вражіння, яке б в іншу пору зробило, здається, саме оповідання про таку появу. Він так уже освоївся з несподіванками і страховищами цього дня, так отупів, що його уява при тім виді падала безсильна, мов пташка в надто великім морозі. Він глядів на трупа і на раненого лише хвилю; кров із обох звільна розливалася чорнявими потічками довкола; стогнання раненого глухо лунали по пустій площі. Неначе у відповідь на них, заглушаючи їх, іще раз гукнули гармати, аж земля затремтіла. Ще раз пролетів огнистий гураган вулицею від Маріяцької площі аж до єзуїтів. Затріщала, залопотіла барикада і захиталася. Ще один окрик із її верху. Калинович зирнув туди. Що сталося з Валіґурським? — мигнуло в його голові — Невже він іще там, на своїм місці?
Валіґурський був на своїм місці. Був і не був. Ґраната, відбившися рикошетом від рогу костьолу, скочила на барикаду і вдарилася о статую Божої Матері. І в тій хвилі луснула. Розбила на кусні голову статуї, розкинула барикаду. Кілька обломків — не знати, чи з ґранати, чи зі статуї — трапило старого Валіґурського, він в агонії підскочив зі свойого скорченого сидження в вікні костьолу, простяг високо руку з пістолетом і лицем наперед упав у ту купу руїни, що перед хвилею була барикадою.
— Таточку! Таточку! Що вам! — почувся знизу дівочий крик; скулена постать у
