— Бачність! — крикнув той, що висів на гаку на протилежнім боці! — Вони щось нового готують! Бачність!
На площі залягла хвилева тиша. Вояки перестали стріляти; біля барикади також було тихо. Якась глуха тривога висіла в повітрі. Мов під час бурі перед страшним вибухом елементарних сил. Усі слухали, дух у собі запираючи, всі почували, що те, що було досі, то була дитяча забавка, а тепер почнеться щось нове, «не з тої бочки», щось рішуче, страшне. Стріляння затихло і по інших місцях, його не було чути ніде. Тільки на ринку гоготіла велика пожежа, тріщали балки, лускали муровані склепіння, вогняними роями летіли вгору іскри, а дим важкими клубами падав на місто. А здалеку, десь по нерівнім містовім бруку гуркотіло щось, стугоніло глухо. Що таке? Кінські копита, чи мірені кроки піхотних полків, що готовилися до штурму, чи щось іще інше? Ті, що боронили барикад, чули добре, що цісарське військо залізним перстенем оперізує середмістя. Найсміліші блідли, але ніхто не покидав становища.
— Прокляття на них! Гармати тягнуть! — буркнув у своїй фрамузі Валіґурський.
— Бачуть їх татко? — запитав жіночий голос унизу. Це вперше Калинович почув той голос.
— Ні, не бачу, але чую. Мур чує. Мур на тім розуміється, зараз дає знати.
