ті люди роблять? За одно прохарчування, та й то за нужденне! Та й ще за ось які нічліги! Чи то заробок? Чи то життя?
— Ба, — сказав я по хвилі, — то магазинники так, а все ж корбові таки можуть щось-де-щось зложити. Адже їм що тиждень лишається чистого зарібку два ринські.
— Погди, небоже! — сказала вона. — А одже й ти робив при корбі вісім неділь. Ну, скажи, багато ти наскладав. А ти прецінь повинен дотепер мати вже 16 ринських. Де вони?
Мені, Богом а правдою сказавши, стидно стало.
— Ба, — кажу, — от чоловік то сяк, то так, то й якось пропустив. Нема. З початку пан давав потроху денно, скільки було треба. Ну, дасть там на день п'ять шісток, а дасть і вісім, все минеться. Знаєте, то це чоловікові до сподоби припаде, то те, ну купи. А відтак пана десь не було. Щось тиждень приходилося брати на довг у Кирницького. Прийшла виплата, пішли усі гроші за довг, ще й не стало. І так, вилите, якось годі прийти до крайцара.
— А, видиш, — сказала вона, — куди воно йде! І ти гадаєш, що то лиш тобі одному так? Ні, небоженьку! Ні котрий не має складеного крайцара. Давніше ще лучалися такі, але не тепер! Пізналися пани на тім, що як ріпники позапомагаються їх зарібком, загосподарують дома гарненько, то нікому буде тут робити на них. Вони волять, щоби ви оставались в бідності, бо тоді в робітниках не буде недостачі, тоді їм ще й друга користь:
