сали цього року в донесеннях із Парижу, Берліну, Відня. Барикади у Львові, і він, найвірніший цісарський підданий, також причинився хоч одним полінцем до цеї революційної будови! Що сталося тим людям? Чого вони хочуть, за що б'ються, на що надіються? Він ніколи не розумів революційного запалу, а тепер найменше. Чув лише, що для нього нема виходу, що він тут немов у клітці. Правда, барикада коло єзуїтського костьолу ще не була окінчена. А що, якби протиснутися ближче, видряпатися на неї, поки не стріляють, зіскочити другим боком та драпнути на волю? Шалена думка, бо або з цього або з того боку могли звернути на нього увагу і почастувати його кулею! А тікати Гетьманською вулицею в напрямі до Академії також було годі, бо й там будовано другу барикаду між стінами Академії й театру. Калинович стояв, обливаючися холодним потом і ждав, що буде далі. Одинока його надія була, що справа скінчиться спокійно, що більше стріляння не буде, що військо уступиться. Бідний шварц-ґельбер і сам не міркував, що всю свою надію покладає на побіду революції!
Та майже в тій самій хвилі, коли в його голові ясно зформулювалася ота безглузда думка, залунали від ринку голосні оклики:
— Стріляють! Стріляють! Наших стріляють!
Калинович справді чув кілька далеких пострілів, але не розумів, що вони значили. Аж пізніше довідався, що воно було.
