Та в тій хвилі він зірвався з місця і скочив на рівні ноги. Що це було? Звичайний клекіт і туркіт на ринку немов притих, і нараз вікна забриньчали і повітря затряслося від вереску:
— Niech żyje Polska![1]
Але не це так дуже перелякало Калиновича. Серед того вереску, що повторявся раз-по-разу, все голосніше та завзятіше чути було якесь гупання до такту, мов марш війська, а ще далі, десь на кінці ринку, чути було змішаний вереск, крик, лускіт, немов десь камениця валилася або дало себе чути землетрясення.
— Що це таке! Боже! Що це таке? Невже починається? — Крики довкола ратуша не втихали. В коридорах ратуша чути було гуркіт багатьох, може соток, криків, якісь гомони, якісь гострі, міряні оклики, мов голоси команди. Калинович стояв на місці ні живий ні мертвий. Його губи поблідли, очі вирячені дивилися на двері, не змигаючи.
— По мене йдуть! По мене йдуть! — крутилося вихром у його голові. Йому здавалося, що в скаженім вереску внизу чує виразно голоси: „Шпіон! Де той шпіон? На гак шпіона!“.
Минали хвилі, для Калиновича хвилі страшенної тривоги. Він, мов прирослий ногами до помосту, стояв на однім місці, не можучи сісти на кріслі, не сміючи ані приступити до вікна та глянути, що там робиться на ринку, ані вийти на
- ↑ Хай живе Польща!
