душі сиділо щось інше, що тепер виклювалося наверх. Та Калинович не мав такої широкої вдачі, на дні його душі не було нічого іншого, а до нової матері Польщі, яку тепер накидувано йому з криком, лайкою й погрозами, він ані руш не міг запалати синівською любов'ю. „Ні, це не моя мати“ — повторяло щось неясне в глибині його душі й він не міг пересилувати себе пуститися разом із іншими в той скажений танець довкола нового божища, в якому оце вже кілька місяців крутилася велика більшість мешканців Львову. Так, він бідний лишився шварц-ґельбером навіть тоді, коли ці кольори стали дуже немодними, так само як у часі чемерок та конфедераток заховав свій дуже немодний білий бюрократичний циліндер.
Зате другий докір, шпіонства, обурював його до глибини душі. Шпіон! Ні, він ніколи не був шпіоном! Не був тоді, коли за те ремесло платили грішми, авансами й ордерами, тим менше мав охоту бути ним тепер, коли за це дуже легко можна було дістати коли не штилет, то хоч пів копи стусанів під бік від роз'яреної, зфанатизованої юрби. Але хто ж і пощо міг пустити про нього таку відомість? Аджеж коли ця відомість дійде до народньої юрби, то ця не буде розбирати, чи це неправда, чи ні, але готова кожної хвилі розправитися по свойому. Калинович перший раз почув ув оцій канцелярії, як мороз подер його поза плечі. Йому зробилося душно, перо випадало з його руки й голова повисала знесилена на в'язах.
