підстави догадувався, що він глибоко погорджує ними всіма. Калинович, чуючи його нехіть, і не пробував ніколи зблизитися до нього; знав лише з оповідань інших урядників, що Валіґурський живе дуже бідно десь далеко на Байках зі своєю дочкою, задля якої він лишився у Львові, не бажаючи тягти її з собою на еміграцію, дехто додавав, що старий окрім малесенької пенсії за свою урядову службу дістає ще невеличку пенсійку від французького уряду, прив'язану до ордена Virtuti militari[1], одержаного по якійсь битві з рук самого Наполеона.
Та ось у 1848 році Валіґурський нараз змінився. З настанням конституції його хребет випростувався, його очі, навиклі сліпати над урядовою бібулою, набрали вогню й живости, його уста розв'язалися й почали сипати ракети та гранати. Він з великим та молодечим запалом кинувся в вир агітацій, брав участь у демонстраціях і перший бентежив віковічний, мертвий супокій канцелярії гарячими промовами та окликами, за які перед місяцем можна було ждати безплатного поміщеная в Кармелітах, а там і транспорту на Грайгору[2] в залізних перстенях на руках і на ногах. Він був одним із перших охотників до гвардії народової і як старий вояк наполеоніст зараз дістав під свою руку цілу роту, яку мав учити муштри. Розуміється, що це вчення, при якому була вся його душа, відсунуло на задній плян його канцелярійну роботу; до
