старших, тепер субальтерні[1] говорили зі старшими за-пан-брат, а бувало й так, що старшим по канцерярії був підвладним свого субальтерна в гвардії народовій або в якімбудь комітеті. Замість недавнього „gehorsamster Diener“[2] тепер лунали всюди, навіть по канцелярії, окрики: wolność, równość, braterstwo![3].
Особливо його наиближчий сусід у канцелярії, той що займав крісло насупроти нього, обернений до нього лицем і відділений широким бюром та купою книг, був тепер його найгіршим мучителем. Йосиф Валіґурський, старий ветеран, колись вояк Наполеонового війська, що в 1809 році помагав гонити австріяків зі Львова, а в 1831 році брав участь у польському повстанню, якимось дивним дивом дістав посаду в бухгалтерії, і оце вже десять літ сусідував із Калиновичем. Знаючи свою минувшину і розуміючи, що його посада висить на волоску, він весь той час мовчав, працював хилячися, мов віл, у ярмі і тільки крадькома десь колись злобно блискаючи сірими, запалими очима з-під сивих, навислих брів на ненависних йому „швабів“. Що Валіґурський ненавидів швабів усею душею, про це Калинович знав із деяких його уриваних окликів та проклять, що висковзувалися з його уст у хвилях, коли в канцелярії не було ніякого начальства. Зрештою Валіґурський держався осторонь від усіх своїх товаришів служби, не звірювався перед жадним із них і Калинович не без
