Zdrajca! Jak on smie[1]! Ледве я живий вирвався. От тобі Polska demokratyczna! Та й тепер; комісію встановили очевидно для польських революційних цілей і зараз наказують, що кожний мусить її слухати? А як я не хочу ані Польщі, ані революції?
— То ви ворог bezpieczeństwa і porządku publicznego[2], — відповів в'їдливо возний. — А в такім разі на гак із вами!
Калинович довго мовчки дивився на старого, потім якось мимовільно, з виразом переляку на лиці, оглянувся довкола, й завваживши цілковиту пустку в кімнаті, перелякався ще дужче.
Аж із місця схопився.
— Бійтеся Бога, пане Згарський! — скрикнув він нараз. — Скажіть же мені, що тут діється? Чому сьогодні ніхто з наших панів до канцелярії не прийшов?
— Певно муштруються в гвардії.
— А може… може там… може то вже сьогодні має щось розпочатися?
— Не знаю, пане любий, — мовив возний, здвигаючи раменами. Та нараз оглянувся довкола і, похиляючися над самим вухом Калиновича, прошептав сквапливо:
— Стережіться. Я вчора підслухав розмову двох панів, таки з вашої бухгалтерії, котрі це були, того вам не скажу… Підозрівають вас, що ви шварц-ґельбер[3], що шпіоните…
