такого? На землі, скільки оком засягнеш, усюди люди лежать, а найбільше парубки, молоді, статні, мов явори розкішні. Лежать за покотом, густо, коло них оскарби та рискалі. Лиця сині, кулаки зціплені, очі широко отворені.
— Що з ними? — питаю я.
— А що ж? Це ті, що подушилися в ямах. Правда, їх багатенько? Чи як ти гадаєш?…
Вона всміхнулась, та так якось страшно, що я весь здрігнув.
— А що? Бачу, тобі не дуже приємно в моїм царстві. А знаєш, тут між ними ось уже й тобі місце готове було. Але я ласкава на тебе, небоже. Не одного з ось тих я взяла, скоро перший раз уліз у яму. А на тебе маю милосердя. Ще тебе той раз пущу. Але як скоро б ти поважився другий раз, то все пропало.
В мене аж зуби зо страху задзеленькотіли.
— А отжеж, — кажу, — Матій день-у-день у ямі, а йому нічого.
— На нього он тут готове місце. Не забавиться, небоже, прийде й він.
Я одебелів, просити зачав, бігме, Матію, аж плакав, так просив… ні та й ні.
— Дай, — каже, — спокій! Не я тут маю до розказу. Є вищі від мене, їх слухаю. Але от, щоби ти не гадав, що це вже ти бачив ціле моє царство, то я тобі покажу більше.
— То це ще не ціле? — скрикнув я в розпуці. Оглянувся назад… Боже моцний! Далеко, далеко тягнеться проклята штольня. Покалічені страшилища, потоплені, голодом, стужею, вогнем, хитрістю
