на дні ями, його вістря — я чув це — відвалило там добрий кусень глини. І в тій хвилі в ямі засвистало, засичало, зашипіло, мов пів копи лютих гадюк, а далі забулькотіло, заклекотіло, мов окріп у великім казані. Мої товариші зрозуміли:
— Кип'ячка!
В тій хвилі вбіг Нута до кошари.
— Ну, що тут чувати?
— Слухайте, Нуто!
Він недовго й надслухував.
— Ну, нівроку, нівроку! — сказав він якось так, мов раптом дістав велику оскомину.
— А чого ви мене кликали?
— Не знаєте чого? Адже це наша полуйка. Купіть собі її.
— А!
Він скрикнув це так радісно, немов знайшов на дорозі цілу сотку.
— Добре.
— По чому даєте?
— Як звичайно: десятка за бочку.
— Скільки маєте бочок порожніх?
— Ті, що на возах, усі двацять порожні. Моя яма нині вичерпалася; я забив її.
— Добре. Ладьте гроші. А ми, хлопці, до роботи!
Зараз мої хлопці кинулися, розібрали одно перило паркана, прикотили віз з бочкою, вложили в відро тяжкий камінь і спустили його в яму. Недалеко й ішло вниз! За хвилю вернуло назад повне. Зараз ми від Нути принесли ще три відра, почепили всі чотири на один вал на дві линви і давай черпати. За пів години бочка повна — назад з нею на Нутів
