Він жив із жінкою і дітьми в селі, доброї чверть милі від ями.
Ну, пішов! Щез! Тепер уже певно не верне…
— Гей, хлопці! — скрикнув я до своїх ріпників. — Сюди! До мене!
— А що там?
— Буде полуйка.
— Коли?
— Зараз.
— Як то зараз? Хіба є кип'ячка?
— Нема ще, але як я захочу, то зараз буде. Біжіть котрий до Нути. Здається, він ще є в кошарі.
— Я чув його, ще там щось гаркотить із своїм касієром, — потвердив один ріпник.
— Біжіть до нього, кличте його сюди, а так, щоби ніхто не знав, по що.
Поки там один скочив, перекинувся мов собака через паркан і побіг шукати Нути, я навпомацки поліз до ями.
— Хлопці! Два вас до мене! Держіть мене за ноги! А міцно!
Вони, не говорячи ані слова, вхопили мене за ноги. Тоді я, звісившися головою вниз у яму, а за головою поповзши й цілим животом, налапав на сучку цямрини кінець того шнура, що почепив там, коли мене витягали наверх. Сопух із ями душив мене, але мені це байдуже. Обвивши собі той шнурок міцно довкола руки, я шепнув своїм хлопцям:
— Тягніть мене!
Потягли. Я міцно торгнув шнуром, підняв дзюбак, що був застромлений у землю
