не забив обох своїх ям на горбику і не почав, копати дві нові ями в долинці.
— Йойно, — кпив собі з-за паркана Нута, — а слиниться в твоїх ямах?
— Так само, як у твоїх.
— А коли буде полуйка?
— Оба одного дня справимо.
— А маєш уже бочки на кип'ячку?
— Як буде треба, то знайдуться.
— То певно твій бондар пішов сьогодні в ліс по обручі?
— Такий самий мій, як і твій.
— А я тобі мушу за одну річ подякувати, Йойно.
— За що?
— За те, що ти вступився мені з горбика.
— Я, тобі?
— Ну, так. Ти викопав десять сяжень і я десять. Тепер я прокоплю ще два і вся кип'ячка з твойого закопу зійде до мойого.
— Бери її собі! Дай Боже, щоб ти до віку лиш тільки мав, що є в моїм закопі!
Нута жартував, а Йойна в цілого серця бажав йому того, що говорив. А тим часом доля інакше зажартувала собі з них обох. Не минули два дні, коли в Нутовім закопі на горбі показалася кип'ячка. Нута перший справляв полуйку і нас запросив на гостину. Йойна мало не стікся зо злости.
— Ай вай! Що я наробив! Пощо мені було кидати свої ями! — кричав він, рвучи на собі пейси. — Я був би тепер мав кип'ячку, а так цей трефняк вибере всю! Його яма глибша, то з мого ґрунту вся стече до нього.
