шипіт — ого, то вже знак, що пора забивати яму! Заб'єш, на одну ніч, другого дня відіб'єш, повна яма кип'ячки, лиш бери та черпай!
Там то було надивитися, як промисловці скакали коло такої ями, як цмокали, як припадали коло нас робітників! Мало в руки не цілували, а все частували та припрошували:
— Івануню! Дай вам Боже здоров'я! Ну, та напийтеся! А як гадаєте, заб'ємо нині яму?
— Ні, ще треба покопати.
— Ну, а може би нині забити?
— Та забивай, коли хочеш, але я тобі мовлю, що задармо буде!
І так було, як робітник мовив. Е, стояли тоді всі о нашу ласку, поводилися з нами не так, як нині, бо самі ще були маленькі, ще, як то кажуть, тільки зачали коштувати шилом патоки!
А тодішні робітники! Що то за хлопці були! Не таке харлацтво, як нині до Борислава лізе. Тоді йшли щонайліпші парубки, не раз господарські сини, але найчастіше бідарі, наймити, круглі сироти, що вік прожив у наймах, у тяжкій праці, не раз, відколи жив, то не мав у своїй кишені ринського[1] при купі, не знав іншого смаку в роті, крім борщу та росолянки та горілки. А тут нараз ринський денно! І твоє все, нікому не давай рахунку, ні з ким не ділися, ні на кого не озирайся! Ніхто на тебе не дивиться, ніхто тебе не знає, ніхто тобі в руки не
- ↑ Ринський — карбованець.
