і осмаленими та червоними лицями від горючого вугілля. Інші йшли від „сирівця“, який носили до кітла, і виглядали немов облиті смердючою смолою. Інші йшли з бондарні, з магазину і від інших помічних занять, а всі обшарпані, збідовані, втомлені, всі очевидно бажали тільки одного — перекусити щось якнайшвидше і якнайшвидше впасти десь у куті на солому, на тріски або на голу землю, аби тільки заснути і проспати мертвецьким сном аж до найближчого дзвінка.
— Чекати, чекати! Не розходитися! — кликав директор фабрики, що саме тоді в супроводі двох дозорців вийшов зі своєї канцелярії і зупинився в брамі, загороджуючи вихід.
— А там що таке? Що сталося? — питали найближчі робітники.
— Пускайте! Чого стовпилися? Нам їсти хочеться! — кричали дальші, не знаючи, яка перешкода в брамі.
— Чекайте! Чекайте! — закричали громовими голосами дозорці. — Спокій! Спокій!
— Що там за чорт? Чого нам чекати? — кричали робітники.
— Пан принципал приїхав. Має вам щось сказати, — гукнув директор до юрби.
— Пан принципал! Пан принципал! — загомоніла юрба, яка пана принципала, відомого дрогобицького капіталіста, видала тільки в днях виплати. Але сьогодні не був день виплати. Чого ж може хотіти від них пан принципал?
Юрба помалу почала відсуватися від брами і товпитися перед фабричною канцелярією, з якої звичайно показувався
