Втомився й хвилю лежав, мов закостенілий, а далі, піднімаючись і підводячи лице до захмареного, сірого неба, крикнув щосили:
— Боже, Боже, що я тобі винен? За що Ти мене так тяжко караєш? Негідникам, п'явкам людським добро посилаєш, а мене водиш, як кішку за стеблом, аж поки не довів ось до якого кінця! Боже, невже Ти все те бачиш? Невже це Твоя свята воля?…
Занімів, важко дишучи, немов ураз із цею промовою тяжкий камінь скотився з його грудей. Але не вспокоївся, тільки на хвилю нерви його отупіли з надмірного болю.
— І що ж мені тепер нещасному робити? Що почати? — лементував уголос, сівши на землі й вхопившись обіруч за голову. — Чи кинутися стрімголов до тої заклятої ями й кінець своєму життю зробити? І справді нічого іншого вже мені й не лишається. Ой, земле, матінко моя, прийми мене до себе, нехай тут довше не мучуся!
І обливаючися слізьми, з розпростертими руками кинувся лицем до землі й замер так, не то в німій молитві, не то в остовпінню. Тільки хлипання потрясало його тілом й свідчило про те, що то не труп, а живий чоловік лежав на землі.
— Нараз зірвався, немов гадюка його вкусила. Що це таке? Чи то сон? Чи привид його уяви? Але ні, уява його була підрізана, зламана й безсила. Ні, то щось далеко сильніше від простого привиду. Яць тремтів увесь в несказаній тривозі.
