плечима до остовпілого Зелепуги. Той посидів ще хвилю мовчки, а потім вийшов непевною ходою.
— Боже милий, що це таке діється на світі? Чи справді доля прокляла чоловіка християнського, а тільки тим спекулянтам усміхається? Ну, хто ж міг подумати, що скарб чекав на нього не тут, а на Волянці? І що тепер робити? — Гарячі сльози тислися Яцеві до очей. Сам не знаючи, пощо й за чим, пішов на Волянку — оглянути той нещасний ґрунт, що такий важкий удар завдав його мріям і силі його волі.
На Юдковім ґрунті справді робота кипіла. Двадцять робітників працювало коло ям, черпали кип'ячку, зливали в бочки, накладали на вози або уставляли в великій, нашвидку збудованій шопі. Тут же й бондарі з дощок збивали бочки, ковалі обтягали їх обручами, теслі докінчували будування шопи — одним словом, на недавнім пустарі клекотіла правдива фабрика. А посеред усього того клекоту, як муха в окропі, звивався Юдка, зраділий, щасливий, випростуваний і порядно зодягнутий, ніби перероджений. Двадцять других робітників копало нові ями.
— Дай Боже щасливо! — сумовито сказав Яць, входячи між той робучий, гомінкий і рухливий люд.
— Дай Боже! — відказав Юдка. — А, пан Зелепуга! — скрикнув, обернувшися й зуздрівши Яця. — Як ся маєте, пане Зелепуго?
— Кепсько ся маю, Юдко! — відказав Яць. — От тобі Бог щастя послав, а я твої гроші закопав і нічого не маю.
