пожива. За те й чоловік певен був, що в косовицю або в жнива, коли найтяжче з робітником, Юдка на перший поклик покине свій кінський хвіст і піде до сіна чи до снопів, без ніякої заплати, за саме тільки почесне.
— Добрий чоловічище той Юдка! — говорили про нього бориславські господарі.
— І тому такий капцан, — додавали другі. — Ніколи ще того не було, щоб добрий чоловік капцаном не вмер.
А одначе ж Юдці не було суджено вмерти капцаном.
— Добре полудне вам, пане Зелепуга, — сказав він, входячи й низенько кланяючись.
— Доброго здоров'я! — відказав Зелепуга. — То ти, Юдко? Сідай собі, гостем будеш.
— Най усе добре сідає! — відказав Юдка і все стояв, спершись об ріг комина, та мняв у руках подерту, забризкану шапку.
— А що там у тебе нового, Юдко? — питав Яць.
— А що ж би? Все, Богу дякувати, по-старому.
— Маєш мені що сказати, що так шапку мнеш? — питав далі Яць, усміхаючись добродушно.
— Та ніби теє… як його, — їкався Юдка, неначе б не міг здобутися на відвагу. Вкінці переміг свою несмілість і поступив два кроки до лави, на якій сидів Зелепуга.
— Знаєте що, пане Зелепуго? Говорив мені Мендель, що хочете продати свій ґрунт на Волянці…
— Ґрунт на Волянці?… А так,продав би.
— Ну, то продайте мені.
