здасться той скарб, про те також не думав. Часом тільки якісь фантастичні картини снувалися в його уяві. „Церкву виставлю, гарну, муровану… каплицю покладу над жінкою.., дам „на Боже“, „нехай Бог буде милостив моїй душі“, — далі по за ті побожні мрії думка його не сягала.
Відвідини Менделя дали йому доказ, що діло з тим скарбом справді мусить бути певне, й заразом попхнули його думку на практичнішу стежку. Кілька годин просидів в своїй хаті над направленим двоушником, думаючи про те, що робити.
Далі встав, зібрався й пішов у село. Поки що буде, він рішив поперед усього позбутися своєї ненависти, перепроситися з двома шваґрами, що ще зосталися.
Коли увійшов до хати одного шваґра, — п'ять літ минуло, як в ній не був — при самім вході вдарила його думка:
— Що це, я здурів чи зовсім осліп, що міг уважати його багачем?…
Щоправда, хата була велика й очевидно за добрих часів порядно збудована, але дуже занедбана й опущена. Ані приладів господарських під шопою, ані засіків зі збіжжям у великих сінях, ані скринь з полотнами та шматтям у відчиненій коморі, ані кожухів на жердці, ані подушок на постелі — нічого не було.
На добавок Зелепуга застав у хаті правдивий судний день: плач і лемент жінки й дітей шваґрових.
— Що вам таке, кумо? — запитав він по привітанню, сідаючи на брудній лаві.
