З Василем Півтораком дійсно чудо сталося! Пан-отець і всі домашні не можуть надивуватися, що це з ним зробилося. Ще вчора ввечері бачили його смертельно хорого, ще вночі крізь сон чули тяжкий кашель і стогнання, а тут одразу Василь рано встає зовсім здоровий і просить пан-отця, щоб пустив його до церкви. Що з ним сталося? Яким чином він так раптом вичуняв? Ні, — вся челядь рішила, що тут без чуда не обійшлося.
Чуда, правда правдою, не було тут ніякого: і пан-отець був би про те відразу дізнався, якби був пильніше приглянувся до Василевого лиця, а особливо — очей. В них тлів такий палючий, неприродній огонь, губи так часто здригали нервово, руки й коліна тремтіли, що не треба було дуже великого лікаря, щоб пізнати, що це зовсім не здоров'я підвело Василя з постелі, але страшне побільшення гарячки; що та жвавість — то останнє зусилля організму, мов останнє живе палахкання світла, заким має зовсім загаснути. Але пан-отець не мав часу приглядатися до Василя, він швидко пішов на утреню, а потім сів трохи подумати про проповідь.
Василь тим часом просив Сеня, щоб вивів його до церкви, бо ще ніби не зовсім подужав і не зможе вдержатися на ногах. Він не менш од других твердо вірив в своє чудесне одужання. На цвинтарі обступили його селяни цікавою громадою й Василь почав їм широко розповідати
