Як охрестити? — питаю я. — „Е, ти надто цікавий, посивієш, як усе пізнаєш! Давайте хустки, шмати якої!“ Подали. „Сюда ходи!“ — каже Матій. Я підійшов, а він якоюсь шматою зав'язав мені очі. Фу, душно, ледве дихаю, та що врадиш? „Клякай на коліна!“ Я прикляк. „Що ти за один?“ — кричить до мене Матій. Якийсь другий шепнув мені: „Говори: ріпник!“ — Ріпник! — кажу я. — „Що ти за один?“ — Ріпник! „Брешеш, дурню!“ — гукнуло з десять їх. — „Де ж ти на ріпника подобаєш? Ось, тепер ажень, то вже яко-тако!“ Та й за тим словом якийсь драбуга жбух мені чимось густим на голову. Господи! А то що! Я зірвався, як окропом попарений. А вони всі в сміх та в регіт. Я вже лютий, хустку зриваю, ба, ба, ба, — а тут кип'ячка геть долі мною тече. І сорочка біла, і руки, і волосся, — все, все, мов з комина вийняв.
— А ви пошаліли, чи поцапіли? — кричу я олючений. А вони регочуться ще дужче.
— Ну, тепер ти вже достоту ріпник! Вже охрещений, як треба. Гей, пане Кирницький, горілки, пива сюда! Обмити нового товариша! Ха, ха, ха!
Погди но! Погди но! Що то такого мені плелося цеї ночі? А знаю; що щось дуже страшного. Тьфу, оттак мені на пам'яті мелеться, а пригадати ані руш. Чи на вікна подивився, встаючи? Ні… Ага, ага, нагадав, бігме, нагадав!
