він немало налякався, думаючи, що вже сконав. Але почувши, що дихає, підняв його і положив на тапчан, поправивши подушку під головою. Аж сумно стало Сеньові, коли побачив сині, потріскані губи Василеві, його глибоко запалі очі й синє помуравіле лице. „О, недовго йому на світі заважати“, — мовив собі на думці парубок, обтулюючи Василя коцом. Василь розплющив очі і прохрипів ледве чутно:
— Водиці, водиці!
Сень подав йому води, і Василь довго-довго не віднімав спечених уст від посудини.
— Може з'їсте чого теплого? — спитав Сень.
Василь хитнув головою. Голод мучив його страшенно. За хвилю наймичка внесла мищину доброго, заправленого борщу і Василь ласо пролигав ложку за ложкою.
— Чи не слабі ви часом, Василю? — спитав Сень.
Василь не зразу порозумів, про що його питають, а в тій хвилі покликано Сеня до якоїсь роботи, то й ніколи було парубкові дожидатися відповіді. Він оглянувся, чи Василеві не треба чого, й побачивши, що є і вода, і хліб, і тепла печена бульба, і сіль — він швидко вийшов, і замкнув двері за собою.
Василь лежав іще довго на тапчані, не думаючи нічого, вдивлювався в один чорний сучок на стіні за дверима. Перебута ніч з усіма своїми страховинами та муками шуміла йому ще в голові неясним спомином. Він був такий ослаблений, чув такий докучливий біль по цілім тілі, що
