вереск матері, і все, все, що мов тараном розвалило його щастя, мов громом роздрухотало його життя, що повалило його з становища чесного, заможнього ґазди так глибоко в прірву нужди, хороби та розпуки.
І бачиться нещасному Василеві, що всі ті давні хвилі, всі ті люди, дорогі його серцю, встають, піднімаються з кутків: лиця в них не сині, а чорні мов вугіль, очі позапливали кров'ю, нужда й розпука позасідали на їх чолах. Попереду йдуть його сини, всі три, за ними їх мати, далі багато знайомих, однолітків, колись як і він сам, заможніх ґаздів бориславських, яким він порадив копати ями і які слідом за ним посходили на жебраків або загинули, як його діти… Із усіх кутків вони тиснуться до нього, стогнуть, плачуть, пищать, регочуть, і все тісніше його обступають, наступають йому на ноги, на груди, давлять, тлумлять; їх дотик, холодний мов крига, проймає його до кости, ваготить на нім, мов навалені гори. Дух йому запирає, смертельний піт заливає очі, й нараз із глибини наболілої душі виривається страшний крик: „Змилуйтесь надо мною! Що я вам винен? Хіба я хотів лиха для вас? Хіба я щасливіший від вас?“.
І добувши останніх сил, він затермосив собою по тапчані і з глухим стукотом звалився на підлогу без сили, без віддиху, без руху…
На другий день рано Сень, увійшовши до цюпки, побачив Василя на землі, обвитого в коц і скуленого вдвоє. Зразу
