він широко витріщив очі, махав руками круг себе, щоб переконатися, де він; щосили напружав свою слабу пам'ять, щоб нагадати собі, що з ним сталося. Але дарма! Руками не намацав нічого, крім дощаної стіни, очі не могли нічогісінько доглянути крізь глибоку пітьму, а в голові у нього шуміло, мов у старім вітряку, пищало та скреготало, мов би хто ножем по склі черкав; у горлі в нього пересохло, спрага пекла й давила його мов гарячий камінь, — ба, він чув виразно, як кров підступала йому до очей, й давила на них із середини, неначе хотіла їх висадити з голови. Крім того, зворушившись, Василь зразу ж почув голод: він учора крім горілки все пополудне нічого в роті не мав, а рано в єгомостевій кухні якось соромився багато їсти. Тисячі гадок, поплутаних, неясних шибали по його голові. „Де я? Що зо мною сталося? — таке питання мучило його дужче всього. — Чи невже ж я справді западаюся в землю?“
Він пробував устати з тапчана, але не зміг. Ця неміч покріпила в нім страшне переконання, що він падає в бездонну прірву, на тамтой світ. Гарячка і спрага гнали йому все більше крови до голови; в голові у його все почало мішатися, витріщені очі добачали крізь пітьму височенні, чорні, камінні стіни, що ніби все мчаться мимо нього догори: значить, він падає в пекло! Господи! Рятуй грішну душу! Він хотів крикнути, але його немов щось за горло вхопило, немов голосом удавився. Він почав термоситися
