— Пожди, — крикнув пан-отець, — мушу я тебе не так узяти! Положи його тут на лавку, Сеню, а сам іди випорожни коморку на поді[1]! Зачекай, там буде йому добре, дам йому їсти, все, най собі трохи посидить: а то як ще так зо два, зо три рази заллється, то й по нім буде!
Василь сидів на лавці в сінях, опертий плечима об стіну. Його в'язи стратили силу й не могли вдержати голову на собі, котра через те раз-у-раз спадала на груди, то хиталася на всі боки. Мутні, глибоко запалі очі глипали час від часу несамовито перед себе, а посинілі й потріскані вуста здригались від гарячки. Тим часом пан-отець ходив широкими кроками по сінях, а поли його довгої реверенди[2] розвівалися за ним у повітрі. Час від часу він поглядав на Василя, і лице його виявляло то жаль за страченою „вівцею“, то гнів, то Бог знає, які ще праведні чуття.
Ось і Сень надійшов, — цюпка[3] для Василя готова. Пан-отець звелів парубкові підвести Василя з лавки на ноги і попід руки завести на під та до назначеної кімнатки. Немало намучився Сень, волочучи нагору сходами безпам'ятного діда, котрий щохвилі шпотався й тратив рівновагу, не можучи підняти ноги до належної висоти, щоб стати на вищий ступінь східців. Але вкінці Василя
