Він озирнувся, витріщив очі на хату й на віху над дверми, що у нас означає шинок, і не тямлячи, хто й чого його кличе, увійшов до середини. Це був шинок, що звався — „у рудого Мошка“, один із найнужденніших і найвідразливіших шинків у світі. Прогнила підлога покрита була грубою верствою рідко розмішаного болота, — на брудних лавах, ба й попід столами, лежали обдерті люди в чорних, оброплених лахах[1], з глинистими, страшними лицями, на котрих писали свої сліди і недуги, і втома від роботи, і лінивство, і нужда, і Бог знає які ще „гріхи головні“. Лиш два такі чоловіки стояли серед корчми та хриплими, надірваними й незгідними голосами співали якусь сповиточну думку. Василь, опинившися раз у шинку, забув зовсім, що хтось його кликав і просто підійшов до шинквасу та простягнув руку так само, як у Шмілихи. Рудий Мошко знав добре Василя і його теперішнє життя, знав добре, що грошей за горілку у нього нема, але побачивши на нім ще досить добрий кожух, покмітив швидко, що за кварту горілки й те добре, і, наллявши велику порцію, підніс її Василеві.
— А, Півторак! А видиш, прийшов! А то, бачу, плентається, чорт знає куди, гадаю собі, закличу чоловіка!…
Василь широко витріщив очі на ріпника, що так до нього говорив, але не міг пізнати, хто це й чого від нього хоче. Випивши одну чарку, він простягнув руку
- ↑ Лах — порвана одежа.
