Певна річ, що тепер Шміло орудував уже немалим капіталом. Але йому не досить було того. Він довгий час працював над тим, щоб осягнути більше, — й тепер його мета справдилася. Він поїхав до Дрогобича, щоб поробити, що треба, в уряді. Шмілиха, звичайно, не знала, що це за діло, — але те знала добре, що Василеві нема вже чого догожати. От вона, побачивши простягнену руку Василеву, розлютилася дуже й почала звичаєм усіх шинкарок кричати, клясти та ганьбити Василя. Але той зовсім не зважав на її клятьбу й стояв далі німий, нерухомий, з простягненою над шинквасом рукою, доки розлючена шинкарка не зірвалась та не пхнула його щосили в груди. Василь, що й так не був сильний на ногах, перехитнувся, стратив рівновагу й повалився горілиць назад. На нещастя стояв недалеко за ним стіл з порожніми пляшками та порціями, — і Василь упав на нього плечима. Стіл перехитнувся, пляшки та порції попереверталися й дзеленькотячи попадали на підлогу — пішли в шматочки, але Василеві не сталося нічого. Аж тепер шинкарка, оглушена бренькотом, впала в страшенну лютість, наробила вереску на пів села й вишпурила бідного Василя з шинку на вулицю.
Опипившись таким робом знов на вільнім повітрі, Василь стояв якийсь час без чуття, без думки серед людей, що почали сварку з Шмілихою, а далі пішов, бродячи в болоті, долі брудним перевулком. Із одної хати, бруднішої й обдертішої від других, закликав його хтось крізь вікно.
