„Я не знаю ніякого Матія! — каже пан, — „Він, мабуть, брехав! Усі по дванадцять роблять, не по п'ятнадцять. Воно, мусить, Матій хвалився перед тобою“.
Ну, і дій же ж з ним, що хочеш! Як затявся, ані руш від дванадцяти шісток. Та що ж було робити? „Ну, — каже пан, — як не хочеш по дванадцять, то не йди! Я тебе не пру! Крути корбою, по вісім плачу!“.
Крути корбою по вісім, або по дванадцять у яму лізь! Лишенько моє! А корбою мені страх як не хочеться крутити! За тих вісім неділь, що я нею крутив, то вже мені видиться, що мені день і ніч голова крутиться, і світ крутиться, і все. Та де ж бо, нічо лиш крути та крути, обертай та обертай.
Та що, — гадаю собі. — Робити треба, чи сюди, чи туди. Ось я й пристав і на дванадцять шісток. Най тебе тягар тяжкий укриє! Давися тими трьома шістками.
А він таки, — що то пан собака! — збрехав! Усі беруть по п'ятнадцять шісток. Одурив мене, нехрист, дур би йому голови ймився! А я аж з полудня розпитав. Тепер уже ніколи й другого місця шукати, — позамикані канцелярії! Ну, але то останній і послідній раз ти так мене ймив!…
Чорт бери того брехуна! Отто мені дурника найшов! Ха! ха! ха!
„Не лізь, — каже, — Гриню, у яму, там задуха, не вилізеш живий“. А як же ти живий вилазиш? — питаю його. — „Е, я що
