робити. Значить, став десь на службу. „Ну — погадав собі Василь, доміркувавшись до того, — най собі трохи побуде на чужих людях. Припре його біда добре, вернеться як не пишний“. І заспокоєний тим, Василь навіть не допитувався за сина. Горілка, дедалі, все більше морочила його пам'ять, все рідше він міг розумно думати, а звичайно сидів у корчмі та блукав по селу, мов сновида, бродячи та падаючи по глибокім снігу.
Шміло вмів його притягати до себе, відколи сина не було дома. Хитрий корчмар бачив, що в Василя ґаздівство велике, хоч занедбане, й припадав коло нього, радив, потішав, живив, і поволі-поволі виссав із нього все, що далося виссати. Василь скоро розпустив гроші, що йому Шміло дав за продану частку, попродав худобу й збіжжя, сам навіть не знаючи, що таке робить. Шміло торгувався з ним при людях, писав і підписував контракти, бо все боявся, що ось-ось Іван вернеться й не то, що не дасть батькові далі тратити, а й продане задумає відібрати. Шміло правда й те знав, що Іван не за далекі гори відбіг, але перележавши в одного ґазди в Попелях тяжку слабість, найнявся таки в нього на службу, вражений до живого тим, що батько ані разу навіть не навідався до нього в недузі, ані слівця йому не переказав, щоб вертався або що…
— Відреклися мене, ну, то як собі хочуть! Най собі там ґаздують, як хотять, а я й тут пожию, побачу. — Минула зима. Василева хата стояла пусткою, бо
