один із тих сірих, захмарених зимових днів, коли надворі сніг ліпить, аж дерева тріщать під його вагою, а в селянській хаті й холодно й понуро, темряво й сумно-сумно, мов у домовині, та ще самому. Василь зранку загорнувся в кожуха, назув чоботи й пішов подавати худобі. Потім увійшов до хати, воркотячи з досади, й прийнявся розкладати під челюстьми вогонь, щоб хоч трохи обігріти хату та порозморожувати вікна.
І де той хлопчище повіявся? — говорив Василь сам до себе. Т'адже чень ще не здурів хлопець, не шубовснув собою де в яку діру. Ігій, щезай, маро, з такою роботою!
А то вже звісна річ, що коли чоловік, та ще до того недосвідчений і маркітний, яким тоді був Василь, візьметься до топлива, то ніяким способом не може дійти до ладу. Нічого не йде йому під руки; куди повернеться, все йому завважає. Вогкі дрова не хотять горіти, лиш сичать і куряться. Тут води треба, а коромисла годі найти, там знов цеє, а там теє, й дійде до того, що чоловікові світ закрутиться, й як котрий нетерплячий, то кине все, ще й плюне й ногою затре. От таке саме зробив і Василь. Злий на ввесь світ і на себе, він сів на лаві, поскидавши поліна під припічок. Хата була повна диму, холод проймав його крізь одежу. Вкінці бідолашний не видержав — сплюнув, загорнувся кожухом та й пішов до корчми, воркотячи: „Най тебе тут грім трісне з такою роботою!“.
