— Не треба було продавати частки, хто знає, може б…
— Чи не стулиш ти свою хавку? — крикнув нараз Василь. — Чи ще й ти мене будеш доїдати? Мало мені свого лиха?…
Це було перший після подвійних похорон раз, що якесь живіше чуття заворушилося в його душі. Але на цей раз воно тривало лиш хвилину, й Василь як стій знов спер чоло на крису комина й німо вдивлявся в грань, що мигкотіла й згасала потроху. Та не так було з Іваном. Йому справді досадно було на батька, що так легкодушно пускає від себе своє добро, й він, помовчавши хвилю, почав знов спокійним, рівним голосом:
— Не гнівайтеся на мене, тату! Я правду кажу. Що те ховати. Всякий вам те скаже. Частка з закопом варта найменше 800 ринських, а ви пустили її за 120.
— О, який мені тут таксатор! А чому ти з того закопу не начерпав стільки кип'ячки, щоб не потрібно було нічого продавати?
— Або то моя вина? Що я в тому винен? — відказав Іван.
— Мовчи, дурню! — крикнув розлютований Василь. — Доки я ще жию, не смієш мені під ніс тикати: те так роби, а це так. По моїй голові, про мене, давися всім, а тепер ще стулюй слухи!
— Я те знаю, — відказав Іван твердо, — як так будете й далі порядкувати, то чорт який, а не що лишиться по вашій голові.
— Не будеш ти тихо, щенюку поганий! Не досить мені своєї гризоти, ще ти мені будеш дорікати?…
