— Ну, Василю! — кінчив Шміло розмову, ви добрий чоловік, а ваш син, то такий твердий, що й не приступай до нього! Але що мені до нього? Ви ще тут ґазда, вам вільно порядок робити. Ви завтра прийдіть до писаря, та й там напишемо всю згоду. А я зараз виплачу, що там прийде. Чи так?
— Та так, так! — сказав ліниво й неохоче Василь.
— Ну, то бувайте здорові! Добраніч!
— Здорові ночуйте! — сказав Василь, і Шміло вийшов, рипнувши дверми, та й щез у пітьмі. Лиш глухе чалапкання по болоті свідчило, що він пішов.
Огонь ледве-ледве меркотів іще межи челюстями, кидаючи кривавий відблиск на припічок. Іван стояв німо, опершись ліктями на комин, а Василь почав теребити печену бульбу, не проговоривши й слова до сина. Тяжка задума насіла, мабуть, на Йванову душу, та не легше, бачилось, було й Василеві. Але покищо обоє мовчали, й в хаті було так тихо, так сумно, так мертво, немов саме тепер була хвиля, коли померші душі обходили невидимо кругом хати, й від їх мовкло все, тихло, глухло, завмирало…
Довго сиділи батько з сином, не говорячи й слова. Нарешті Йван перший перервав мовчанку.
— Тату, — сказав він, — ви дуже зле зробили, що так легко далися на підмову.
Василь мовчав, понуривши голову й дивлячися нерухомим поглядом у полум'я.
