— Тату, — почав Іван несміло, — от знаєте, лихо з нами…
— Ой, чи не ще! Певно, що лихо, мати вмерла! — лепетав Василь, підносячи рукав до очей.
— Не те, татуню! Вмерли мама, ну, дай їм, Господи, душеньці легко! Що врадить чоловік проти Божої волі? Але тут ще інша біда. Купці кип'ячки допоминаються, а тут у ямі ні краплі.
— Дай їм! Дай їм усю, що є! І яму й все, най собі беруть! То кров мого Михайлика бідного!
— Ну, а що ж нам робити? З чого будемо дихати?
— Що робити? Бога хвалити! — сказав Василь твердо й замовк. Дарма Йван пробував договоритись з ним до чогось та порадитися. Василь мовчав і мовчав, лиш хвиля від хвилі хлипав, мов дитина, хоч сліз не було видно на його лиці.
Надворі почулося чалапкання, немов хто пробирався по глибокім, глинястім болоті; сінешні двері рипнули, й в хату війшов височенний, худий, каправоокий Шміло. Довга його бекеша, прогнила з долу в болоті, виторочилася сподом і висіла, як довге дрантя, та билась об худі, заталапані литки. Руде волосся ледве декуди виказувалося з-під пом'ятого капелюха, а червона, як жар, борода стриміла долі, гостра, мов огненний клин.
— Дай Боже! — сказав він коротко, входячи до хати й доторкаючись своєю сухою, заропленою рукою капелюха.
— Дай, Боже, здоров'я! — відказав понуро Йван.
