жде на нього. За роботою й туга забувається, й горе з серця щезає.
Поволі, невесело сходили жнива; літо пройшло. Настала осінь, — урожай був плохенький. Ну, а все ж що було, то було, — і коло того треба походити, помотикатися. Звіз Василь із синами збіжжя на тік.
Ну, тепер пора трошки й спочити… При вільнішій годині й минуле горе в серці відживає. Знов сумно стало в хаті в Василя. Стара мати ще не всі сльози проплакала за своїм синочком любим.
Лиха доля не спить. Треба було Василеві ходити повз той кусник луки, що продав під закопи? Ні, не треба! А таки пішов, — не знати, чи оттак собі, не маючи що ліпшого робити, чи може з цікавости, що то там купець робить? Досить, що пішов.
А купець не дармував через літо. Найняв двох робітників, таки бориславських парубків, що з бідности вже пустились на заробок, — та й ну копати. Та ще яку, собака, штуку видумав! Каже: „о, тут піскова верства: тамтого пісок засипав. А я от що: скажу вигородити кіш із хворосту, колики файні[1], обставлю тим плотом стінки, ніби цямриною, то чорта з'їсть пісок, що обсунеться!“ Ну, що? Розумно придумано? „Якби в мене розум не дурний та грошей більшенько (а то ні за що купити хворосту
- ↑ Файний — з німецьк. гарний.
