пішов до Юдки, радий, що прецінь знов дочекається кожуха в хаті. Та радість його незабаром минула. Коли Юдка виніс кожух із комори, Іван уже здалека почув сопух гнилизни. Мокрий кожух, пролежавши тиждень у вогкій коморі, став зовсім непридатний до вжитку, зігнив і в пальцях розлазився. Йойкнув Іван і аж за голову вхопився руками.
— А Бог би вас побив! — сказав, обертаючися то до десятника, то до Юдки.
— Ну, а мене за що? — відповів Юдка. — Чи то я обов'язаний сушити ваші кожухи?
— А я також тому не винен, — відповідав десятник. — Казали мені заграбити, я заграбив, решта не до мене належить.
— Алеж бійтеся Бога, — лементував Іван. — Я римського заплатив і втратив кожух! Хто ж мені мою кривду верне?
Юдка і десятник тільки плечима стиснули.
1892 р.
