— Що-ж вас, панове, до нас приводить? — питає господар.
— Та то ми, куме Йване, не самі від себе, — сказав, скробаючися в голову, присяжний. — То пан начальник нас прислав.
— Ой, а що ж там нового? — йойкнув господар. — Адже шельварок[1] я відробив.
— Та то не про шельварок, — сказав десятник. — А от, хлопця до школи не посилаєте. Пан учитель на кару його подав. Маєте римського[2] заплатити.
— Римського? А Боже! — скрикнув Іван. — Таже хлопець був хорий!
— Хто ж то знав? Чому-сте про те вчителеві не донесли?
— А Боже милий! Чи ж то чоловікові тото в голові? — сказав Іван.
— Га, а ми також тому не винні. Нам наказано стягнути з вас кару, римського.
— Хоч мене тут на муки беріть, хоч мені шинами підошви печіть, коли на моїм цілім обійстю римський готівкою знайдеться!
— Нам нічого до того, кумцю любий — сказали присяжний і десятник. — Ми, куме, громадські слуги: що нам накажуть, мусимо робити. Нема грошей, нам наказано брати, що можемо. Ось кожух!
— Куме, той кожух, то наш єдиний маєток! — крикнув господар, як опарений. — Без нього ніхто з нас не має в чім виглянути з хати на мороз.
Та даремні були благання. Вже кожух був у руках десятника, а цей, оглянувши його, сказав, киваючи головою:
