Не за горами, не за Бескидами, а таки в нашім краю був колись великий та могучий цар, що звався Лев, а на прізвище Ситий-їсти-не-хоче. Добрий то цар був і справедливий; ніхто на нього ніколи не жалувався, а як часом хто хотів пожалуватися, то, звичайно, ще й не оглянувся, аж уже був небіжчик і спочивав у царських зубах. А був він царем над усею звіриною, над усею птицею, і всі його слухали.
А треба вам знати, що в звірячім царстві була вже віддавна така конституція; необмеженої власти ніхто не мав, а кожний їв тільки того, кого міг зловити, задушити й обдерти зі шкіри. Перед царем усі були рівноправні; він — найсильніший і мав право кожного зловити, задушити, обдерти і з'їсти. Під його рукою були поменші губернатори, як от Медведі, Вовки, а із них кожний мав таке саме право над меншими від себе.
Чи довго, чи коротко жили звірі під такою конституцією, — цього вам уже не скажу. Досить, що настав такий час,
