— Е, не сародить! Тільки працюй топре, то все топі сародить. А я чула, пане Топропит, шо ти туше лінива, ропити не хочеш! Слухай, непоше[1], апи я пільше са таке не чула!
— А вам, пане, яке до того діло? — огризнувся Добробит, котрому нарешті забагато стало тої науки. — Аджеж я до вас не йду хліба просити, а ось ви до мене прийшли!
— Що? Як? Ти так то мене смієш палакати? — крикнув пан Гопман. — Ей, амстінер![2] Bank heraus![3] Вліпіть йому!
Ще наш Добробит і не оглянувся, а вже лавка в сінях стояла готова і ціла юрба гайдуків ухопила його і вліпила йому так, як йому ще зроду ніхто не вліпив. Потім повели його наново перед пана Гопмана.
— Пане, — почав було Добробит, — яким це правом ви…
Але пан Гопман перебив його:
— Мовчи, кльопа, і не каши нікому! Ось моє право!
І він луснув рукою по великій, у свинячу шкіру оправленій книзі.
— Вмієш читати?
— Ні, пане, не вмію.
— Ну, то мовчи! Ось тут моє право, параграф емеремеремрем! А тепер скаши мені, пане Топропит, є в тепе гроші?
— Та щось трохи є.
— Що то значить: трохи? Ти каши просто, скільки є?
